Архив метки: українською



Вранці

Тремтять дерева буйні і стрункі,
То плаче сад розпещений дощами,
Краплини величезні, як бруньки,
Бринять відлунням нашого прощання.

Я марила тобою у ві сні,
Та ранок йде  звитяжно  і неспинно,
На підвіконні згадкою про ніч
Ясніє біла зірочка ясмину.



Яблучний вірш

Ти наді мною, наче небо Канта:
зірки очей, і місяць-молодик, —
то твій кадик, то яблуко Адама,
від нашого спокусника привіт.
Ми все частіш вдаємося у гріх,
Як перша жінка й перший чоловік,
Їмо солодке яблуко кохання.
Хай буде так, поки існує світ,
Жадане небо і закон моральний.



Напам’ять

Ф.

Я вивчила напам’ять твоє тіло,
Немов, одну із молитов,
Яку я шепотіла
Знов і знов.
Я знаю всі його помилки,
І перші зморшки,
Болісні й милі,
Всі шрами й родимки,
І непомітні
Зовні
Сліди цілунків —
Ці стигмати незагойні
Любовні.



Голосні

Мої голосні кохання,
Абетка — розхрістане ліжко,
Я шепочу тобі — А,
Мій вчителю, ніжний.
У нас не буде канікул,
У нас не буде перерви,
Хіба що на смерть,
Та й то, я не певна.



Про людське

Немов татуювання
Витравиш мене
Зі шкірі, із думок, із літер
Своїх оповідань.
Казав, що тіло —
Храм і цілував
І клірос,
І верхівки бань,
Та в храмі вже немає Бога.
Буває так: ось був, і раптом зник,
Лишилося сім’я, із якого
За 40 тижнів виростає чоловік.



Спільник

Сніг, прийди,
Сховай його сліди,
Від біди.
Хай вона ніколи не знайде
Шлях, який його до мене
Призведе.
Ти допоможи мені, зима,
Бути із коханим
Сам на сам.



Сно-видіння

Тьмяніють очі, у яких
Немає іншої розради
Ніж бачити тебе, мій гріх,
Моя надія, моя втрата.
Та буде ніч, коли вони
Сяйнуть, неначе тихі зорі.
Знай, то зустрілись наші сни,
Хоч і розбіглись наші долі.



Тридцять три діаманти

Ф.

Цілуй мене, цілуй мене, або
Візьми і вбий від пристрасті та люті.
Троянда анусу, оспівана Рембо,
Думки про піхву у віршах Андрія Любки —
То все слова, а ти мене любив,
Неначе дивну промовляв поему,
А я  розповісти не маю слів,
Красиво, щиро та натхненно,
Як наші перетнулися світи,
Простягнуті у просторі та часі,
Буденно в повсякденному житті
І в смерті, в церкві й на матраці.
Люби мене, люби, або помри,
Бо все одно не зможуть передати,
Всі діаманти мови, тридцять три,
Як порізно нам існувати.



Lapsus linguae

Присвячую поету Андрію Баондарю, який «як істинний ґрамар-наці» змусив пригадати мене, як це солодко писати українською.

Мої вірші самі обирають мову.
Великий ґрамар мені каже: мовчи, не сунься.
Слова – то коханці, бувають брудні та голі,
Язик вібрує, як ліжко від землетрусу.
То як буде правильно: крапка, чи може кома
Наприкінці цього речення? — я не в курсі.
Великий ґрамар мені каже: не дмухайте на холодне,
А я не дмухаю, навіть дихнути боюся.
Мої помилкИ-помИлки – то випадковість,
Lapsus linguae (ґрамар перекласти мусить),
А може обмовка, як кажуть у вас, за Фройдом,
Ґрамар, покарай письмово мене чи усно,

Я не відмовлюсь – слова, то така спокуса —
Із вуст у вуста, із вуст у вуста, із вуст у вуста – у постійному русі.