***
Гадаєш це легко?
Відчувати, як крізь гортань
Проростають гілки віршів,
Як вибухають бруньки
На них, й цілять у небо шипи,
Або як хлище ріка
У повінь душі,
Гадаєш це легко?
Ховати біль
У приголосні й голосні?
Так, наче біль — це птах
В клітині грудній,
Якому потрібен простір
й пісні, розчинені у вишині.
Метка: українською
А серцю віддалась повія
***
А серцю віддалась повія,
Худенька темношкіра ніч,
Крихкого чорного вугілля
Неначе кинула у піч,
І загули зірки весняні
У келих першої біди.
Ось так трапляється кохання,
І спільна доля назавжди.
II тур поетичного конкурсу «Dictum»
Сьгодні мені повідомили добру новину: я увійшла до другого туру поетичного конкурсу «Dictum» видавництва «Крок» разом із
Іриною Батащук, Катериною Грушовською, Наталією Єрьомєнко, Еллою Євтушенко, Томашом Деяк, Максимом Мукомелом, Юлією Мусаковською, Іриною Шуваловою та нашою Любкою — Любою Якимчук.
А змагатися є за що: головний приз — видання збірки.
Гала-концерт поетичного конкурсу відбудеться 17 серпня 2013 року о 18:00 в арт-барі «Коза» (м. Тернопіль, бульвар Тараса Шевченка).
Нажаль, до Тернополя мені не дістатися цього серпня. Але, не все втрачено 🙂
Люба Якимчук погодилася допомогти. Можливо, вона прочитає мої вірші.
Минулого разу про мій виступ у Коза-барі сповіщала красномовна афіша «В рот и в ж… Комісію з моралі» 😉 Бурхливі були часи.
Сергей Жадан — по траве, по мураве у дорог
Сергей Жадан – «по траве, по мураве у дорог»
Перевод – Елена Заславская
***
по траве, по мураве у дорог,
по холмам, на которых ничто не растет,
они переходят – живые, сбиваясь с ног,
на тот свет травы, где и она оживет.
и ты спросишь траву – почему ты еще растешь?
Сознавая, что она так и будет расти
в тех местах, откуда ты, собственно, и идешь
и в раю, куда ты хочешь прийти.
и пока они делают шаг туда,
с того света травы слышится: голос их
замолкает, и тот кто живет пока
тот высыхает, как шепот, звучал и затих,
и тает сердцебиение, пульс исчез
и стало слышно как посреди пути
сначала они уходят из жизни в лес,
а после и жизнь сама выходит из их.
Сергій Жадан – «по траві, по придорожній траві»
***
по траві, по придорожній траві,
по насипах, на яких не росте трава,
вони переходять – вимучені і живі –
на той бік трави, де вона теж жива.
І ти питаєш трави – чому ти далі ростеш?
Знаючи, що трава буде і далі рости
поміж тим місцем, звідки ти, власне, йдеш
і місцем, куди ти хочеш прийти.
І доки вони переходять на інший бік,
з того боку трави чути, як замовка
їхній шепіт, і хто з них іще не зник,
той, ніби власний шепіт, поволі зника,
чути як зупиняється серцебиття,
чути як серед насипів мовчазних
спочатку вони виходять із цього життя,
потім життя повільно виходить із них.
Вранці
Тремтять дерева буйні і стрункі,
То плаче сад розпещений дощами,
Краплини величезні, як бруньки,
Бринять відлунням нашого прощання.
Я марила тобою у ві сні,
Та ранок йде звитяжно і неспинно,
На підвіконні згадкою про ніч
Ясніє біла зірочка ясмину.
Яблучний вірш
Ти наді мною, наче небо Канта:
зірки очей, і місяць-молодик, —
то твій кадик, то яблуко Адама,
від нашого спокусника привіт.
Ми все частіш вдаємося у гріх,
Як перша жінка й перший чоловік,
Їмо солодке яблуко кохання.
Хай буде так, поки існує світ,
Жадане небо і закон моральний.
Напам’ять
Ф.
Я вивчила напам’ять твоє тіло,
Немов, одну із молитов,
Яку я шепотіла
Знов і знов.
Я знаю всі його помилки,
І перші зморшки,
Болісні й милі,
Всі шрами й родимки,
І непомітні
Зовні
Сліди цілунків —
Ці стигмати незагойні
Любовні.
Голосні
Мої голосні кохання,
Абетка — розхрістане ліжко,
Я шепочу тобі — А,
Мій вчителю, ніжний.
У нас не буде канікул,
У нас не буде перерви,
Хіба що на смерть,
Та й то, я не певна.
Про людське
Немов татуювання
Витравиш мене
Зі шкірі, із думок, із літер
Своїх оповідань.
Казав, що тіло —
Храм і цілував
І клірос,
І верхівки бань,
Та в храмі вже немає Бога.
Буває так: ось був, і раптом зник,
Лишилося сім’я, із якого
За 40 тижнів виростає чоловік.
Спільник
Сніг, прийди,
Сховай його сліди,
Від біди.
Хай вона ніколи не знайде
Шлях, який його до мене
Призведе.
Ти допоможи мені, зима,
Бути із коханим
Сам на сам.