Вранці

Тремтять дерева буйні і стрункі,
То плаче сад розпещений дощами,
Краплини величезні, як бруньки,
Бринять відлунням нашого прощання.

Я марила тобою у ві сні,
Та ранок йде  звитяжно  і неспинно,
На підвіконні згадкою про ніч
Ясніє біла зірочка ясмину.

Яблучний вірш

Ти наді мною, наче небо Канта:
зірки очей, і місяць-молодик, —
то твій кадик, то яблуко Адама,
від нашого спокусника привіт.
Ми все частіш вдаємося у гріх,
Як перша жінка й перший чоловік,
Їмо солодке яблуко кохання.
Хай буде так, поки існує світ,
Жадане небо і закон моральний.

Напам’ять

Ф.

Я вивчила напам’ять твоє тіло,
Немов, одну із молитов,
Яку я шепотіла
Знов і знов.
Я знаю всі його помилки,
І перші зморшки,
Болісні й милі,
Всі шрами й родимки,
І непомітні
Зовні
Сліди цілунків —
Ці стигмати незагойні
Любовні.

Про людське

Немов татуювання
Витравиш мене
Зі шкірі, із думок, із літер
Своїх оповідань.
Казав, що тіло —
Храм і цілував
І клірос,
І верхівки бань,
Та в храмі вже немає Бога.
Буває так: ось був, і раптом зник,
Лишилося сім’я, із якого
За 40 тижнів виростає чоловік.

Сно-видіння

Тьмяніють очі, у яких
Немає іншої розради
Ніж бачити тебе, мій гріх,
Моя надія, моя втрата.
Та буде ніч, коли вони
Сяйнуть, неначе тихі зорі.
Знай, то зустрілись наші сни,
Хоч і розбіглись наші долі.

Тридцять три діаманти

Ф.

Цілуй мене, цілуй мене, або
Візьми і вбий від пристрасті та люті.
Троянда анусу, оспівана Рембо,
Думки про піхву у віршах Андрія Любки —
То все слова, а ти мене любив,
Неначе дивну промовляв поему,
А я  розповісти не маю слів,
Красиво, щиро та натхненно,
Як наші перетнулися світи,
Простягнуті у просторі та часі,
Буденно в повсякденному житті
І в смерті, в церкві й на матраці.
Люби мене, люби, або помри,
Бо все одно не зможуть передати,
Всі діаманти мови, тридцять три,
Як порізно нам існувати.

Lapsus linguae

Присвячую поету Андрію Баондарю, який «як істинний ґрамар-наці» змусив пригадати мене, як це солодко писати українською.

Мої вірші самі обирають мову.
Великий ґрамар мені каже: мовчи, не сунься.
Слова – то коханці, бувають брудні та голі,
Язик вібрує, як ліжко від землетрусу.
То як буде правильно: крапка, чи може кома
Наприкінці цього речення? — я не в курсі.
Великий ґрамар мені каже: не дмухайте на холодне,
А я не дмухаю, навіть дихнути боюся.
Мої помилкИ-помИлки – то випадковість,
Lapsus linguae (ґрамар перекласти мусить),
А може обмовка, як кажуть у вас, за Фройдом,
Ґрамар, покарай письмово мене чи усно,

Я не відмовлюсь – слова, то така спокуса —
Із вуст у вуста, із вуст у вуста, із вуст у вуста – у постійному русі.